Рідному краю
Мій рідний краю. О, свята земля!
З тобою стільки всього пережито.
Про те щодня нагадує рілля,
І в короваї золотисте жито.
Про те щодня щебечуть солов’ї,
Сигналять в космос соняшники цвітом.
Ліси і луки, ниви і гаї,
Я йду до вас з людським своїм привітом.
Я йду до вас щодня у добрий час,
Хоч сили не стає те захистити.
Я щиро край люблю і без прикрас,
І вже не можу геть без того жити.
Щодня я з нього черпаю снагу,
Щодня натхнення в нього позичаю.
Хай вибачить, що лише на бігу
Я зізнаюсь в любові чистій краю.
І має право він на те таки.
Моя любов до нього по заслузі.
Бо край не зрадить – зраджують думки,
Прості знайомі, а найгірше – друзі.
***
Жить на світі треба ще уміти.
Розуміти світ – навчитись слід.
Щоб гріхи на серці не пригріти,
Посади біля провалля глід.
Посади шипшину біля поля,
А міцні дуби коло ярів,
І струнку тополю десь на волі,
Й цілий ряд берізок для грибів.
Посади під тином ти клину,
Понад ставом аж – гнучку вербу.
Відірви від справ своїх хвилину.
Присвяти землі святій добу.
Ти прийдеш у скруту до насаджень,
Вихлюпнеш і болі, і журбу.
Й все, що ти у сповіді їм скажеш,
Злії сили в них не віднайдуть.
І лише насадження не зрадять,
Душу полікують, прихистять.
В цьому світі, друже, не завадить.
Захист свій найкращий добре знать.
Доброта іде у нас з коріння,
Множаться і справи, і слова.
Серце ж, як і дуб, зроста з насіння,
А чогось з нічого не бува.
До земляків
Добрий день, земляче, з теплим літом.
Ми давно знайомі, та проте,
В день такий я шлю тобі привіти
Й мовлю своє слово золоте.
Добрий день, мої поля і луки,
Що дітей зростили, мов орлів,
Золоті їм виплекавши руки,
Вигранивши сотні голосів.
Земле слобожанська, рідний краю,
Де такому рівний бачив ти?
Я такого іншого не знаю,
Кращого за нього не знайти.
Тут багаті й плідні чорноземи,
Тут хліба хлюпочуть, мов моря.
Я тобі вклоняюся доземно,
Земле, годувальниця моя.
Це дідів і прадідів колиска,
Це лелечий щедрий диво край.
Цій землі вклоняюсь низько-низько
І цілую пишний коровай.
Ода сільським рукам
Руки сільські, робочі
З ранку й до пізньої ночі
Скільки всього зробили:
Садили, пололи, косили…
Нема вам ніколи спочину:
Ні в спеку, ні в дощ, ні в зиму.
Натруджені і зболілі,
Поранені і загрубілі,
На вітрі й морозі гартовані,
Лиш зрідка в свята ціловані,
Не холені, не леліяні,
Твердим мозолем засіяні.
О, скільки ж бо їм за роки
Збіжжя знести до току,
Випрати, посадити,
Видоїти і скосити
Довелось, не пустивши ліні.
Руки сільські, незамінні.
Це ви годували місто:
Ковбаси ростили і тісто
Місили до короваю,
Вина давили й до краю
Лили у фужер – по вінця.
Руки сільського умільця.
І цукор це зрощений ними –
Тими мозолями твердими.
Цукерки солодкі й суниці
Лиш їм завдяки в крамницях.
Доземно вам уклонюся,
Чолом своїм притулюся
І вічну співатиму славу
Цьому кістяку держави.
***
Іду на голос. Слабша щохвилини.
Іду, щосил напружуючи слух.
Вже з підсвідомості беззвучно, мляво лине,
А розум і без нього не оглух.
Нуртує, мучить, запліта у коси
Патлаті, розкуйовджені думки,
Бринять – незрозуміло: сльози – роси?
То відгомін? переляки? свідки?
Образи й болі заплело стрічками.
Пощо стрічки? Немодно, без смаку.
І очі, наче грішники з свічками,
Розрад шукають у щемкім рядку.
***
«Сміються й плачуть солов’ї» –
Те просто так і так бентежно.
І диво музики тії
Луна століттями безмежно.
Ідуть дощі, ідуть сніги,
Проходять осені і зими.
Та стоголосим солов’ям
Дорога в вічності незрима.
Дядечко
Пам’ятаю очі і сумні, й веселі,
І сльозу невтримну на гладкій щоці.
Ви жили у місті, та любили села,
Бачу й нині заступа у міцній руці.
Ви любили працю і людей любили,
Пісня рвалась дзвінко й щиро із душі.
Вас життя нещадно ще з дитинства било,
Та стояли твердо, мов слова в вірші.
Ви за все на світі дбати намагались,
Всім містки стелили у складне життя.
Серед друзів чесно жити намагались,
І вони й донині чують це биття
Того серця, що уже спинилось,
Що із їхнім міцно на роки зріднилось…
Ну а рідним болі не забуть ніколи,
Бо найважчим біль є втрати на землі.
Батьку
Я не вірю, батьку, що тебе немає,
Що давно пішов ти в небуття.
Рук твоїх тепло все не вгасає,
Біль твій серце крає на шмаття.
Я не можу звикнути до того,
Що тебе не буде в цім житті.
З самого великого й малого
Всі для нас із тебе лиш путі.
Всі стежки, доріжки, всі городи
Стоптані тобою до роси.
Не прошу в житті винагороди,
Все зроблю – ти лишень попроси.
***
Сумно і печально нам без тебе.
Болі втрати нічим загасить.
Не змогли ми прихилити неба,
Не змогли хвороби зупинить.
Вибач, рідний! Добрі твої руки
Гріють нас куди ж бо не поглянь.
А у серці муки, стільки муки,
Стільки нездійсненних вже бажань.
***
Звертаюся до вас, неначе знаю:
Життя іде все далі, не до краю,
А ми, його творці й сліпі творіння,
Шукаєм еліксири від старіння.
І запити в всіх різні і потреби:
Тому – для себе, іншому – для вас.
І мудрих книг пиляться жовті ребра,
І на прозріння ще чекає час.
Ми борсаємось кожен в власних чанах:
Той – в політичнім, у суспільнім – він.
І вже давно фіктивне величаєм,
І вже давно байдуже все і всім.
…А зачекай - но, хто то там горлає!
Що він же не байдужий, бач, кричить.
Та тільки що його той крик рішає,
І що він ним вже може там змінить.
Живем інертно, з дня у день крокуєм,
Чогось там хочем, платимо за щось.
Світ позаземний вже давно дивуєм,
Полишивши весь рух свій на «авось».
Звертаюся до вас, неначе знаю:
Життя іде все далі, й не до краю,
Коли його рушій – совість і праця,
І милосердя до каліки й старця.
Де архаїзмом жадібність і злоба,
І заздрість із-за тину чи з-під лоба
Презренна ще в утробі чи в росточку,
Й анахронізм лиш про «свою сорочку».
***
А в нашому краї обряди живі,
Пахтить коровай на святковім столі,
На покуті – миска з кутею в свята,
О, земле моя, незбагненно свята.
Ансамбль обрядовий іде вздовж села,
Від пісні його знову ніч розцвіла,
Ворота розкриті, розкрита душа,
І знову когось може він повтіша.
А хто там в хатині сумний в самоті,
Чи чорная смуга лягла по житті?!
Вам душу зігрієм розрадою слів –
І усміх скупий на вустах вже зацвів.
Привітнії очі і сяйво у них,
І біль в вашім серці помітно притих.
Довіра промінить і вмить ожива
Вселюдськая вдячність назустріч словам.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Руки вам кладем на плечі,
Щастя й радощів бажаєм,
Буть довіку з урожаєм,
Не старіти, не хворіти
І добро в душі зігріти.
Дитинство
Щасливе дитинство – найкраща пора:
То м’ячиком мчиться з шкільного двора,
То пісню виводить у таборі влітку,
То в полі досліджує рідкісну квітку.
А то плюскотить у ставу, мов кача,
То з друзями грає в дворі у квача,
То груші смакує солодкі в садочку,
А то одягає святкову сорочку.
А то вирушає в незвідані далі,
На спину – рюкзак, а на ноги – сандалі.
А то на змагання спішить й фестивалі,
Місця здобувати, дарунки й медалі.
Що краще бува за дитинство чудове,
Що входить в світи через вивчення мови.
Воно наче квітка в серцях розквітає,
Бо ж краще за нього нічого немає.
***
Ти стежки не топчеш на світанні,
Не збиваєш ранньої роси.
І твого не чути клопотання,
І поради більше не даси.
Ти пішов від нас уже назавжди,
Хоч життя іще не долюбив.
На таке ти сам би не наваживсь,
А хвороби яд тебе убив.
Скільки б років не спливло у вічність,
Хай які вітри і як не дмуть,
Нам без тебе холодно й незвично,
Ми тебе не зможемо забуть.
***
А сніжок, вже сніжок
Сипле тихо й стелиться,
Десь дріма поміж віт
Молода метелиця.
Жартома кличе всіх
Білими горбочками
Прокотитися у степ
Срібними саночками.
Розсипа сміх – кришталь
Понад краєм іскрами,
Полозки ріжуть скалки
вогняними бризками.
І дзвенить, веселить
Радість над ланами
І дзвіночки дзвенять
Диво-голосами.
То малеча летить
Й у сугроби падає,
То сніжок хрумкотить
Й казочку вигадує.
Вітерець рум’янить
Щічечки круглесенькі,
Шепче ніжно зима:
«Ви ж мої малесенькі».
***
Колись у гіркій спокусі
Зламав він собі життя.
А що з ним? Чомусь не в дусі
Запізніле каяття.
Не склалось. Чи мало скластись,
Як серце лишив другій?!
З життям небезпечно гратись
Й на долю іти в розбій.
Назад вороття немає,
Вперед же – немає сенсу.
Онук он життям ся грає,
А він виглядає пенсії.
***
Зазиміло навкруг
І скупиться сонце,
Зазирає мороз
У сумне віконце.
Холод хижо блука
Сивими просторами,
Дише жадібно в скло
Білими узорами.
Пише ген морозець
Зимну диво-казку,
Новий рік вже несе
Маскарадну маску.
І ялинка вдяга
Дорогі прикраси,
І мала дітвора
Вже чекає часу
***
Напередодні яблучного Спасу…
1
Напередодні яблучного Спасу
В куценькім платті босонога юнка
Не шкодувала марнування часу,
Не формувала заблукалу думку.
Вона летіла садом мов на крилах,
У щоки цілувала плід солодкий.
ЇЇ проміння сонячне накрило,
І розважали вітри-одногодки.
Навперегони мчать, навперейми.
То доганяють, то принишкнуть в травах.
– А ну ж бо, вітрогоне, дожени.
Які сьогодні можуть бути справи?!
Вона легка, безпосередня, юна…
Що їй до того Спасу, забобон?
В її душі бринять невтримні струни,
Що в віці тім усіх беруть в полон.
2
Напередодні яблучного Спасу
Він трясся у старенькому трамвайчику.
Не поспішав, бо мав достатньо часу.
Всміхався дружньо сонячному зайчику,
Який блукав по шибах, по обличчях,
Довірливо туливсь до дітвори .
І все було у тім до болю звичним
Тії спекотної серпневої пори.
І… раптом, невідомо звідки, фея
У дивовижнім сяйві враз з’явилась.
В прозорім платті кольору лілеї
Неначе чарівниця заіскрилась.
І всі одраз забули про дорогу,
Про будні, справи, про нагальні речі.
Відвести поглядів не мали сили й змоги,
Хоча й було те аж якось не ґречно.
Заціпеніли всі, замовкли, стихли.
Дивились зачаровані і – все.
Трамвайчик колихало зрідка тихо,
Що зазвичай чукикає й трясе.
Аж надто вже відверте здивування
До всього вже, здається, в світі звиклих.
Доки сиділи всі в зачаруванні…
Те диво розчинилось й так же зникло.
Що ж то було? Лиш видиво чи ява?
Чи то було? Чи може всім наснилось?
Невже в усіх однакова уява?
Не привіталась, й так же не простилась.
…Пройшли роки, а та красуня й нині
Його, як тої миті, все чарує.
І він в трамваях грішної Вкраїни
Все перед Спасом яблучним мандрує.
***
Вітерець шугає по щоці,
Ніжність дише томно на руці.
Я тебе напевно ще не знаю,
Тільки вже присутність відчуваю.
Відчуваю погляд твій гарячий.
Наче вперше ти мене побачив.
І – закляк, немов в зачаруванні…
Тоне, тоне погляд здивування.
Випадково погляди зустрілись,
Обпеклись, злякались і… зомліли.
Твої очі у моїх плескались,
І – тонули… гинули… зоріли…
Почуття ті від людей ховали.
Знахідки згубити не бажали.
І тепер ти вже напевно знаєш,
Що мене понад життя кохаєш.
Ти очима журно промовляєш,
Що мене приречено кохаєш.
Я кохаю також бо навзаєм,
Й ми обоє те без змови знаєм.
…Я відкрила очі і… уява
Прорекла: «Закінчена вистава».
І міраж розплився на стіні…
Солодко привидівсь ти мені.
***
Зустрілись... Привітались… Очі – вбік.
І ти тоді, здається, перший втік.
Ні-ні, байдужі так ось не втікають.
Вони за етикетом привітають
і йдуть у справах… Поспішають геть.
А ти налився думами був вщерть
І спалахнув, захвилювавсь, намріяв…
Й ті мрії свої ложечками міряв.
Вони ж – як море… Тільки в океані
Буденності втопилися й вони.
Ти очі в очі пильно не поглянеш,
Злякавшись в них моєї глибини.
***
А думка лине, лине – не спинити.
Чи то ще ранок, а чи час нічний.
Вона соломки прагне підстелити…
А ти давно, давно уже нічий.
Живеш як всі «у рамках» й «за законом».
І від людей, як і в людей – «окей».
Та серце – на ланцюг і на припони…
А очі, суму повні, – до дверей.
Шукають шпарку чи якусь щілину,
Щоб хоч на мить кохання повернути.
…Нещиро руки обіймають жінку,
Яка твоєю теж не може бути.
Нещирі очі і нещирий усміх.
Слова нещирі, бо душа – ген там.
І штучне все: квартира, дача, успіх…
І вже не повернутися літам.
***
Зачекай… здається, зірка згасла.
Не твоя допоки й не моя.
Пронеслись ідеї, суті, гасла…
Віддалились дальні вже моря.
Розплескались ціннісні нектари,
Пролились в густющі бур’яни.
Не хворів, та все ж чогось намарив…
Блеють зголоднілі барани.
Чуєш? Час прийшов їх годувати.
Кинь чогось. Хай трохи помовчать.
Я ж скую міцні й надійні лати…
Яйця вже курей нахабно вчать.
Лати не латати, а кувати б…
Та залізо ржаве і старе.
Що ж тут можна ще намудрувати,
Як за душу сором вже бере.
Йду в Європу, очі все ховаю.
Чим мені гордитись, як на гріх?!
Талісман приречено тримаю,
Бо ж один залишився на всіх.
***
Мені наснився сон, в якому ти
Не зміг був океан перепливти.
І я кричала, я гукала Бога,
Щоби прийшов тобі на допомогу.
І Бог почув, і допоміг, і ти
Зумів втриматись і – перепливти.
На жаль, в житті твоїм не все так просто,
Ти все ж наваживсь шугонути з мосту.
Я ж не спроможна тут допомогти.
Ти сам позбувсь своєї висоти.
А Бог не чує чи вдає глухого.
Я ж не всесильна діяти за нього.
***
Казав, плавець ти добрий, а проте
Боїшся зазирнути пильно в очі.
Завдання ж зрозуміле і просте,
Й не варто виглядати дня чи ночі.
Бери й пливи. Чого ж іще чекати?
Що може в глибині очей лякати?
Я зрозумію страх і не сміятимусь,
Коли десь випадково зустрічатиму.
Не варто ж бо чекати сивини,
Щоби збороти страх той глибини.
Позбутися ти може й намагався,
Та все ж не перший, хто його злякався.
***
Несміливий, нерішучий,
Навіть дещо соромливий,
Ти у саме серце влучив
Посеред рясної зливи.
Так красиво захопити
Серце зранене зненацька!..
Зголосилось навіть пити
Той напій п’янкий юнацький.
Йшли роки, минали весни,
А у серці – вічна рана.
Ну й вгараздило занести
Безнадійно і неждано.
***
Невипите вино, немовлені слова важливі,
Їх пронесеш гріхом тяжким в душі,
Згадаєш не один раз в сивій зливі,
Почнеш шукати ліками в вірші.
За нерішучість лаяти щораз
Себе ти будеш, каючись самотнім,
І сам собі їх вимовиш не раз,
І не десятки, може навіть й сотні.
Як не допив, то то ще не біда.
А не сказав, – то чи й знайдуться сили.
На душу пеплом біль тяжкий сіда
І ти стаєш завчасно, друже, сивим.
***
Зазолотилися і чорнобривці
ген біля хати,
А поряд з поля
волошки сині
впросились стати.
Пихато кручені паничі
на них зверха
позирають.
Вони ж бо ціну собі
в цім світі
добряче знають.
Навшпиньки сонях
аж із-за тину
в двір зазирає.
Яку розмову
ведуть красуні
в жаркім розмаї?
Вони, наївні,
вік мріють жити,
копилять губи,
Мороз сховався ж
десь зовсім поруч,
готує згубу.
Не любить зайда
цього бенкету
яскравих квітів,
Йому б все білим,
лиш тільки білим
довкруж накрити.
Лиш чудернацькі
намалювати
і квіти, й трави,
Бо він не любить
за щось до болю
Й квітучий травень.
***
Я в Верхосуллі не жила,
Сюди мене стежки водили,
Бо батько мій з цього села,
Бо рідних тут моїх могили.
Я Верхосулку з літ малих
У серці грію, як домівку.
Ми часто з батьком тут були…
Тепер болітиме довіку.
Немає батька. Лише брат
Лишивсь його одинаком.
Не хоче кидати села,
Не хоче впасти ще листком.
***
Схололо літо… Відцвіло… Відквітувало.
А нам жари усе було… Тепер не стало.
Пожухли трави, і на цвясі місяця серпик.
Стерняно відійшов полями місяць серпень.
А на порозі вересень – ноги об килимок.
Він не загаявсь, спішив до часу і – геть промок.
Торкає пучками жоржини, флокси і мальв антени.
Троянди ніжить, що догорають в садку шалено.
Стрілу вогненну до сині тягне вже гладіолус,
В стручечки сім’я збирає стигле ген матіола.
Солодко пахнуть достиглі груші в густім саду.
Ночами сниться, як через поле до них іду.
І очі – зорі розкрили чисто назустріч мрії
Тут хризантеми різноманітні і… золотії.
А вітер томно сіда на стебла, і ну – гойдатись.
Цьому шибайголові і пустуну все б розважатись.
І ходить юність, безжурна юність – забута мрія.
О дай ковтнути бодай ще раз хоч, свята Маріє.
Охапок квітів візьму у руки, піду життям,
І не догнати, не підкосити мене літам.
Летять-курличуть в бездоннім небі гусей ключі,
Вмостився вітер й принишк цілунком на плечі.
А нам жари було над вінця, і – не стало.
Схололо літо… Відцвіло, відквітувало.
***
Ти приїдеш не вгадано, знаю.
Я на ґанку тебе привітаю
І до хати гостинно покличу,
І коханням своїм возвеличу.
А в очах я збиратиму квіти,
Заблукаю в діброви, на небо.
Я не зможу в них не захмеліти,
Бо не зможу вже більше без тебе.
Ти ітимеш в глибінь мого серця,
І душі досягнеш, мов озерця.
Я ж тобі все на світі пробачу,
Збожеволію ж, як не побачу.
Ти приїдеш неждано, і слово
Вже не гратиме ролі для мене.
Ти очима сяйнеш веселково,-
І кохання забродить шалене.
***
Звичайні лицарі звичайної країни
У Вічності засяли мов мости.
До них би зазирнути на хвилину,
Подать рукою – й не перепливти.
До них би заблукати зцьогобіч.
Та не почують – виміри не ті.
…Стоїть карета зламана обіч,
І сиплеться папірус на клапті.
Сплелися в кучу правда і неправда,
Сплелись деталі і масштаб брехні.
А що про нас заблудлих скажуть завтра,
По вуха вгрузлих в власному смітті.
***
Я знаю, що до слави, як до неба.
Та я її й не прагну дотягтись.
У слові хвороблива є потреба,
Думки на вічну муку прирекли.
Я знаю, що до слави не пускають:
Тому не до вподоби, те – не модно.
В нас ідолів лиш обраних вітають.
А це для українців так природно.
Ідеш на плаху – ну й іди. Живи.
Страждаєш, ну й страждай собі тихенько.
За течією мутною пливи,
Шукай же місця там, де лиш тепленько.
А йдеш у бурю – зась до висоти.
А йдеш у полум’я – згорай, лиш непомітно.
А крила маєш, – то не полетиш,
Бо їх підріжуть хвацько й непривітно.
Не одному в свій час й «допомогли»,
Не одного «зарізали» живого,
До шиї брудні руки дотягли
І перебили найсильніші ноги.
До слави – зась! До слави шлях закрито!
Вона в нас лише обраним служкам.
Повік оберігати те корито
Знахабнілим і спритненьким «божкам».
І йти до них? Та що ви, неповагу
Собі вдягти на шию ланцюгом?
Хто має і натхнення, і наснагу,
Живуть не їх визнанням, а умом.
Тому ще за життя завжди приречені,
Тому ж бо ще живими тяжко спечені.
Тому стражденні, гнані і зацьковані,
Десь заслані, катовані, заковані.
А слава їх знайде – співають ідоли
Їм діферамби мертвим за обідами,
Й про власний «вклад» тихесенько помовкують,
Щоби не стать історії «примовкою».
***
Він – не подобається їй,
Вона – не до смаку йому.
Вона про зиму в сніговій,
А він про мир і про війну.
Він просто пише, небуденно,
Вона ж закручує аж ген.
Він – що болить йому щоденно,
Вона про вічність у екстерн.
Між ними схожості немає,
До розуміння – ліс густий.
Та до сльози людей проймає
Його рядочок слів простий.
А нею бавляться атлети,
Розігріваючись до старту.
Потрібно все нам: й про котлети,
Й про квіти, про життя та жарти.
Не варто відкидати те,
Чого тобі не зрозуміти.
Хай слово влучне і просте
З крутим й незвичним зможе жити.
Все має право на життя:
І незбагненне, і буденне.
У тайній вічності буття
Повинно всяке бути зерня.
Це як на полі: поруч з диким
Ми сієм сортове зерно.
А землі-матінці великій
Всіх помирити сил дано.
***
Твій сон для мене повна таємниця,
Мені б у нього… – не перепливти.
В нім може заблукала десь жар-птиця,
Чи Вічність перекинула мости.
Мені б у сон твій завітати мрією,
Напитися нектару назавжди.
Я жити як усі, на жаль, не вмію,
То ж зачекай, без мене не іди.
Візьми за руку, підемо у парі.
Мені вседно куди з тобою йти.
Я сну нап’юсь п’янких і дивних чарів,
Щоби зі мною зміг проснутись ти.
***
На вікні засумував столітник.
Він святкує ювілей столітній.
Ні – не свій, свого ще не дожив.
Він свої обійми вам розкрив.
На вікні столітник сльози ронить
Із малих ріденьких колючок.
Він вам щедро розкриває лоно,
Простяга на ліки діточок.
Ви в надії тягнетесь до листя,
Може хоч воно вас порятує.
…Ген стоїть кульбаби зонтик лисий
І минуле зраджене вартує.
***
Агов! Агей! А де ви? Відгукніться.
Можливо й ви самотні, як і я.
Можливо й вам за думами не спиться,
Можливо й Вам десь мрія засія.
Можливо й ви теж прагнете розмови,
Можливо й вам є що розповісти.
Якщо, звичайно, не йдете на лови,
Й якщо, проте, не носите «хвости».
Якщо у вас порядне й щире серце
І думка не блудлива й не брудна.
Ходімо разом, друже, до озерця,
Й відступиться годинонька судна.
Ми з вами поговоримо про долю,
Про шлях життєвий й досить не легкий,
Про урожай цього річ в нашім полі,
Про золоті налиті колоски.
А може поговорим про кохання,
Про ваше і моє, і водночас
Застане за розмовою світання
І розведе у справах знову нас.
А може навіть статись – об’єднає.
А може спільне щось нас поєдна.
То Бог про те усе один лиш знає,
Та все ж душа не лишиться одна.
***
Ген вже паморозь на скроні тихо осіда,
Коли вас не розуміють – це ще не біда.
Коли вам крізь зуби цідять солоду слова,
І тоді ще не болить хай ваша голова.
Коли вас розбили гірко за якісь вірші,
Значить є там таки зерня і тепло душі.
Коли вітер носить степом наклеп і хулу,-
Ворог заздрість розливає проти вас гнилу.
А коли мовчанням дише сторожко до вас
Все оточення навколо у непевний час,
Викликає насторогу хай такий розклад.
Отже маєте достатньо ви, напевно, вад.
Поспішать троянд не варто брати з рук льстеців,
Бо можливо змій там підлий десь кубельце звив
І готовий вас вжалити, – лиш сягне рука,
Хай вже краще терну гілка давня і суха.
Хай вже краще слів гіркущих спити полину,
Аніж солоду хмільного ядом у війну.
Так ось втратиш рівновагу, пильність й твердь землі,
І одраз здолають сили, – чорні сили, злі.
***
Мені сказали: «Мусиш ти писати.
Запам’ятай, що дар, як меч в бою.
Не маєш права з поля утікати,
Не розбазарюй здібність ти свою.
Ти маєш написати про світанки,
І захід описати мусиш ти.
Це не твої лиш роси й стиглі ранки,
І гори не твоєї висоти.
Ти мусиш слугувати Україні,
Вона дала у руки це перо.
Лиш мати може наказать дитині
Померти чи піднятись на крило.
Ти повернути маєш Україні
Великий борг за себе й за людей.
Вона не може жити на колінах
Із стогоном, що рветься із грудей.
Іди й пиши. Це нелегка дорога,
Не кожному посильна ноша ця.
Та обраний – приречений же Богом
Тернового зносити лиш вінця.»
***
Одні вдають, що палко так кохають.
А інші… примирилися й несуть.
А треті в склянці бурю підіймають,
І вірних зрадники із себе все вдають.
Кохання ж справжнє мають одиниці.
Кришталь нелегко пронести життям.
Щоб журавля розгледіти в синиці,
То заздрити не варто небесам.
Не треба видиратись на вершини,
В пілоти йти, а чи у космонавти,
Щоби скарби нажити й величини
І грітися біля своєї ватри.
***
Хто вищий, а хто нижчий – як тут мірять?
Хто важчий, а хто легший – де ваги?
Доходять шляху лише ті, що вірять,
Кого тремтять-бояться вороги.
Хто зірка більша, хто тут зірка менша?
Чи можуть смертні ціну визначать?
Коли Земля свій довгий шлях заверше,
Тоді вона сама зможе сказать.
До того ж лиш упертим й працьовитим
Дорога розстилає рушником.
І віддавай, не прагнучи вломити,
І не живи однолітком-листком.
***
Славні люди – верхосулці,
Честь вам випала яка:
На малесенькій на Сулці
Шанувати земляка.
У сільці на Україні,
Де дідусь Олеся жив,
Європейський світ уклінно
Нам же генія відкрив.
В нім відкрив співця й поета,
Громадського діяча.
Скільки ж треба то для злету,
Що і нині не втрача
Він ні слави, ні пошани,
Світ звертається до слова.
Він оспіваний і знаний,
В нім живе така основа!
Лиш один на кілька тисяч
В кожнім краї ось такий.
І для нього нині жити
Мусить люд весь наш простий.
Він для нас зробив багато.
Мусим борг ми повернути,
Щоб не ідолом міг стати,
А взірцем і сином бути.
Хто б же знав про Верхосулку
У Європі десь далекій,
Коли б наш Олесь про Сулку,
Про село жалі нелегкі
З сумом там не оспівав.
Він щоднини, щогодини,
З болем тяжким для людини
За цим краєм сумував.
То ж ми щиро мусим нині
Всі Олеся шанувати,
Щоб за рідну Україну
Міг спокійний в Празі спати.
***
З Олесем я знайомилась не раз.
Спочатку як студент і як учитель,
А потім як землячка, і щораз
Було мені чого у нього вчитись.
Я їздила до діда у село,
Де і Олесь в дитинстві гостював,
І це мене іще раз привело
До того, чим він жив й про що писав.
І трепетне відношення до нього
В останні роки на оцій землі
Примусило переосмислить знову,
Що значить він, і думи ті, й жалі.
Його я зрозуміла як людину,
А потім як письменника, творця.
Наблизила для себе ту годину,
Яка зламала все в житті митця.
Затравлений і гнаний, непотрібний,
Що досягнув вершин в своїм житті,
Дожив в чужім краю мов син безрідний
Поміж людьми, та в повній самоті.
А доля била щораз все безжальніш:
Туга за краєм, нице існування,
І сина смерть, неначе меч каральний…
Чи міг те пережить випробування?!
Не витримало серце тяжкі муки,
Не стерпіло образ і втрат своїх –
І закотилась зірка, вклякли руки…
І прийняли його чужі краї.
Чужа земля… Чужі за рідних кращі,
Бо серед них же зміг таки дожить.
А рідний край, мов вітчим, пізно плаче,
За тим, що у чужій землі лежить.
…Ми нині повертаєм гідну славу,
Належні почесті щорічно воздаємо,
Бо ж син помер не за чужу державу,
Славу приніс він краєві своєму.
Учитись є у нього нам чому,
І соромно про нього нам не знати.
Хоч легше і не стане вже йому,
Та ми належне мусимо віддати.
Ніхто за нас же краще не спроможен
Вернути шану хоч тепер, по смерті,
І дай же розуму заблудлим нині, Боже,
Прозріти за життя живих поетів.
Для нас один зробив він більше тисяч.
Невже ж ми, тисячі, не зможемо для нього?
Сулу нехай почує горда Тиса,
Проляже в вічність вдячності дорога.
***
Сиділа Зрада, чистила крило
Й господаря свого як слід корила.
Він з нею втратив все, що вже було.
Їм Правда геть нічого не лишила.
А як же жити Зраді з ним повік?
Чим він її утримувати буде?
О ні! О ні! Вона зцідила сік
І… поспішила, кинувши: «Забудем!»
***
Несмаки вшановуючи в слові,
Шпальти програють завжди в ціні.
Так не пропагують рідну мову.
І не люблять так її! О ні!
Тих, хто лиш римує – не віршує,
Хто квадратне колесо «пече» –
Лиш хороший приклад полікує,
Дружнє їм підставивши плече.
Хай вони пробачать за образу,
Та ведмежа послуга нащо?
Київ збудували не одразу.
Й там були майстри слабкі – ніщо.
Нікому поетів в нас учити,
Якщо все сире – і до вітрин!
Бо ж писати треба так, як жити,
В слово вклавши музику і плин.
Бо ж писати – це як вільно дихать,
Це як крокувать без перепон.
Щоб за кожне слово – хоч на дибу!
Щоб напитись спраглому з долонь!
Не повинно бути тут потугів,
Цілісна картина має буть!
Це – летіти, не орати плугом,
Це з’єднати думки й слова суть.
Не несіть зразком недосконале,
Не соромте поетичний рід.
Треба, щоб слова в вірші співали,
Лікували й вчили нас як слід.
А коли у віршах є помилки,
Зроблені поетом у пітьмах,
Ми ціну завищуємо тільки
Там, де й близько генія нема.
І кого ми хочем одурити?
І які смаки ми подаєм?
Нам і так до болю тяжко жити,
Й так ми постатейно програєм.
***
І було чого сіяти, і солярки знайшли,
І погода наміряла – налила колоски.
А сходились збирати те, – то продай задарма.
Повернути й кредиту чим на сьогодні нема.
Обіцяють: потерпте ще. Ну хоча б місяць-два.
А Вкраїною котяться, напирають жнива.
А терпіти – не терпиться. Де тримати врожай?
Посередник вже топчеться: гроші ось – продавай!
Не дивись, що копійчані, та зате ж бо – живі!
Туга виє-голосить вовкуллям у стерні.
Збитки мають незміряні сіячі на зерні.
Скоро й хліба проситимем у чужої рідні.
40
Людмила Лук'янець
ЗА ТУМАНАМИ.
