Наталя Валіївська.
***
Не пнись щосили уперед,
Коли тебе туди не просять,
Бо бути крайнім – то не мед,
Якщо й потрібним проголосять.
Чи варто прагнути її,
Химерної сліпої слави,
Марнуючи роки свої,
Поповнювати дурнів лави?
Не треба гаяти свій час
На дріб’язкові, ниці справи,
Його і так замало в нас –
Життя – не пустощі й забави.
Втім, совість – кращий твій суддя,
За нею йди – не схибиш, либонь.
Нехай на тілі і дрантя,
Та душу не зведеш на дибу.
* « Білий танець »
Рука твоя трима мою долоню,
Рука моя тримається в руці.
Давно не бачились. Схилили скроні.
Та чомусь краплі в тебе на лиці?
Мої долоні гріє тепле світло.
Далекі спогади летять сюди.
А ми удвох! Нема навколо світу!
А ми удвох… Як перший раз…Тоді!
Кому цей слід, залишений сльозою,
Сльозою горя і важких розлук?
Та слід, оцей, вже не з’єдна з тобою,
І не сплете віночок з наших рук.
Через багато пишностей врочистих,
Не вернеш нами прожиті роки.
Ми не втримали свої світлі, чисті,
Кохання першого прокладені рядки…
Моя сім’я, мій дім, і діти й внуки
Мене тримають… Ниточки міцні !!!
Це я тоді пізнав до дна всі муки…
Тепер я, точно, не хвилююсь…Ні!
Ми «білий танець» через стільки років
Танцюємо…Рука лежить в руці…
Вальс поєднав… На мить…І пару кроків…
Останні «па»…, як крапля на щоці…
Журавлиний крик.
Щороку ранньої весни,
Коли ліс вкритий лиш туманом,
Вертається до нас в Терни
Крик журавля над Караваном.
Багато весен чути всім,
Тужливо – як на серці рана,
Тривожно – як за рідний дім,
Крик над прадавнім Караваном.
Птахів колонії жили.
По точним історичним даним
Давно. Та вирубки пройшли,
Як крик біди над Караваном.
Птахів позбавили весни,
Димілись ще земнії рани
Після останньої війни…
Лиш крик літав над Караваном…
Здавен і люди тут жили,
І вулиці й садки в тумані.
І навіть водяні млини…
Всі чули крики в Каравані.
І хтось з останніх, з тих, мужів,
З рушниці – ніби по паркану.
Стріляв у пару журавлів…
Так виник крик над Караваном.
Здоровий глузд це б не зробив.
Це точно! Був чудним чи п’яним,
Якщо багато літ звучить
Крик розпачу над Караваном.
Це, може, крик за рідний дім?
Чи, може, пам'ять про кохану?
Те, звісно, невідомо всім,
Від чого крик над Караваном…
Легенди ці я чув давно…
Безмежний над весняним ланом,
Неначе з книги чи з кіно,
Ширяє крик над Караваном.
Журавлі над селом.
Чому це кричать над селом журавлі?
Чому вони жалібно плачуть?
Чи може це шана осінній землі.
Чи може і зиму вже бачуть?
А ключ все кружля і кружля в вишині,
І я їм бажаю удачі.
Чи, може, привіт віддають і мені?
Думками я з ними неначе.
Вже стрій похитнувся на тій висоті,
Всі збилися в коло терпляче:
- Далеко вам в вирій, мої ви брати,
За вами й душа моя плаче.
- Не плачте ви там, не пускайте сльозу!
Не вічно розлука існує!
Весну принесіть ви крізь сніг і грозу,
Я знов вас у небі почую.
Я вас проводжаю в далекий політ,
За вами вже спогад мій лине.
Ви там, в вишині, і під вами ввесь світ,
Зі мною лиш крик журавлиний!
Постій серед дороги,
Поглянь вдаль…
Там губляться тривоги…
І печаль!
Моя дорога.
Дорога ця мене вела,
Від самих перших кроків.
Вона й професію дала:
Іти у світ широкий.
Вона мене півсотні літ
У роки юні манить,
Та загубивсь в дитинство слід
В легенькому тумані…
По ній ішов усі роки,
Дружина… діти з часом.
Ішов не глядя на боки
Вздовж однієї траси…
Тут дідом довелося стать,
І тут діждатись внуків.
На ноги ж треба їх піднять,
А потім… В світ без звуків.
Нехай здоров’ячко моє,
Ніколи не підводить…
Дорога радість додає,
А щастя в домі ходить!
Мені по ній ще довго йти,
Без суму і тривоги…
Через плече поглянь…Туди…!
ТАМ інший край дороги…!
На крилах осені.
/слова пісні/
Гостем все ж повернувся, я знаю,
Подивитись на осінь в саду.
Тут, колись, народився, в цім краї,
То ж в дитинство своє я іду…
Тут зустрівся із «бабиним літом»,
На чужині ж не бачив сто літ
Золотистії барви на вітах,
Й павутиння неспішний політ.
Пр.
Осінь, осінь!
В кольоровім саду тихим шелестом гостя зустріла,
І привітно кивнеш різнобарвним, од цвіту, чолом.
Осінь, осінь!
Пасади мене враз на свої павутинкові крила,
Пронеси мене знов понад милим з дитинства селом.
Ой, не скоро забуду цю осінь,
До якої летів з чужини.
Їй копійку залишив у росах,
То ж вона, знаю, вернеться в сни.
Щоб колись покатала на крилах,
По землі свій розкидала цвіт,
І мені повернути зуміла
Цей, з дитинства знайомий, політ.
Пр.
Не повторити…
Серпом,
Все, колосок до колоска,
І хліба цілая ріка
Все попливло. Який позор!
В отой страшний голодомор.
Трудом,
За плугом і коня й вола.
А стільки поту сприйняла
Земля? А стону міліонний хор?
У той, важкий, голодомор.
За хлібом,
Хтось тихо марив і бажав,
Щоб щось знайшов, чи хтось подав…
Все ж вимели – і за «бугор»…
Тоді й прийшов голодомор.
Судом,
Де колоситься хліб налитий,
Не повернеш всіх тих, убитих,
Хто хліб ховав десь під «забор»,
Бо бачив: йде голодомор.
Що ж нам,
Сьогодні, холеним і ситим?...
(Щоб знов росло святеє жито,
Хтось виніс голоду напор)…
Не повторить голодомор!
2005р.
Над рікою
Вечір весняний, зорями вкрилася
Тиха, блакитна вода.
А під вербою, що в річку дивилася,
Пара стоїть молода.
Шепчуться тихо старі очерети
Збоку від них, в стороні.
Нібито вірші якогось поета
Сонно читають мені.
Ніби мене повернули в ті роки,
Як ми були молоді,
Ніби кохання першого кроки
Я прочитав на воді.
Ніби відчув всі її поцілунки,
Й щастя побачив в очах.
Ніби з небесного раю дарунки
Доля дарила в цей час.
Верби плакучі гілля опустили ,
Прямо на плесо ріки.
Стану стрункого обриси милі
Я пам’ятаю роки…
Вкотре я знову тут юність шукаю,
То ж і прийшов до води,
Бо із чужого, далекого краю,
Линув думками сюди.
Ті вечори відлетіли далеко,
Ще раз підтвердять гаї…
А над гаями, летять як лелеки,
Думи туманні мої.