Сергій Надубов
ТАКЕ ЖИТТЯ
ТАКЕ ЖИТТЯ.
Гірко, гірко Україні
Стало нашій жить.
Сотні партій стало нині,
Всього, лиш, за мить.
Є у кожної ідеї.
Також - голова.
Але в тої і в тієї
Головне - слова.
Так, «співають» вони гарно,
Наче солов’ї
І нав’язують старанно
Погляди свої.
Та не вірять їм, вже, люди,
Та й повірить як?
Обдивившись, бачать всюди,
Лише, лобуряк.
Поки тії пустодзвони
З трибун «воду ллють»,
Нашу кров, їхні «патрони»,
Потихеньку п’ють.
–Здобули, – кажуть, – Свободу,
Ось, тепер життя!
Їм – свободу, а народу,
Шлях у небуття ?
Всі нероби збагатіли.
Не марнують час
І усе, що мать хотіли,
Відібрали в нас.
Ось і мріють люди знову
Про нове буття,
Бо, ця «гра в перебудову»,
Не дає життя.
ЧОМУ?
Чому живеться так погано
Тим, хто добре працював,
Хто усе життя старанно
Добував і будував?
Віддавали вони сили
На заводах і в полях,
І ніколи не просили
Їм подати «легший шлях».
Збудували нам державу,
Забезпечили усім,
У війні здобули славу...
Як віддячили ми їм?
Відібрали у них гроші,
В ощадкасах що були,
Та ще й кажем:—Ми хороші,
Все запишемо в борги.
Якщо будуть в вас онуки,
Перепишем їм цей борг, –
Отакі творять в нас штуки,
Отакий іде в нас торг!
Все руйнуємо, вивозим
І на брухт усе здаєм.
Грошей в борг в усіх ми просим
І берем, берем, берем...
Із Європи нам лахміття,
Насміхаючись везуть,
Щоб могли в кінці століття
Хоч недоноски вдягнуть.
Де поділася держава?
Нащо правнукам борги?
Де батьків поділась слава?
Ми ніщо не вберегли.
ВЫБОРЫ.
Нам выбор предложен. Кого выбирать?
Судьбу кому можно доверить?
Ведь так научились они, уже, врать,
Что трудно в их ложь не поверить.
Нам счастье, когда-то, один предлагал,
И жизнь обещал сделать Раем.
Теперь, же, мы видим, что подло он лгал,
Но, снова его избираем.
Какая же сила нас гонит туда,
Где хуже, уже, не бывает?
Ведь кучка злодеев, совсем без труда,
Страну на глазах обирает.
Не уж-то и есть это наша судьба,
С которой мы, молча, смирились?
Ведь, жизнь в Украине – не жизнь, а борьба,
В которой надежд мы лишились.
«СЧАСТЛИВОЕ» ДЕТСТВО.
Бежит по дорожке девчонка,
Девчонка двенадцати лет.
Висят на плечах у ребенка:
Авоська, две сумки, пакет.
Свой день она так начинает,
Не в школу бежит, на базар.
Ведь, жизнь нас в купцов превращает,
А чувства и совесть – в товар.
Юбчонка ее растрепалась,
А туфли, «разинули рты».
Ей счастья, увы, не досталось,
Не сбудутся детские сны.
Она овощами торгует,
Чтоб хлеба купить, молока,
В то время как Рада «жирует»,
Свои, наедая, бока.
У НАС КРАЇНА – УКРАЇНА.
У нас країна – Україна.
У нас ліси є і поля,
Свобода є і є людина,
Якій, як матір, є земля.
У нас є чиста рідна мова,
У ній співучість є й краса,
Гордитись треба кожним словом,
Її ж дали нам небеса.
Пісні співають в Україні,
Читають прозу і вірші,
Бо мова наша, солов’їна –
До серця ліки і душі.
У нас країна – Україна.
У нас ліси є і поля,
Свобода є і є людина,
Якій, як матір, є земля.
РІДНА МОВА.
Поки в кожного з нас серце ще у грудях б’ється,
Наша мова українська, як струмочок ллється.
Вона ніжна і багата, і співати вміє,
Наче сонце золоте, нас собою гріє.
Ми із самого дитинства нею розмовляєм,
І тому, і зараз щиро, ми про неї дбаєм.
I не треба, без потреби, у набати бити:
Поки живі, буде з нами й наша мова жити!
ЗАМОК ИЗ ПЕСКА.
Ветер душу охлаждает,
В сердце копится гроза.
В глазах радость исчезает,
Появляется слеза.
От чего печаль такая
И о чем у всех тоска?
Налетела чаек стая,
Топчет замок из песка.
Его строили усердно
Много, много, много дней,
Чтобы жили в нем безбедно
Много взрослых и детей.
Оказалось все напрасным…
Словно, здесь, прошелся плуг.
Чайки взмыли утром ясным,
Улетели, сделав круг.
ГИБЕЛЬ «ТИТАНИКА».
Ветер воет всё сильней,
Задрожали снасти.
– Капитан, тревогу бей,
Судно рвёт на части!
Но, проспал наш капитан,
Во хмелю, он стонет,
И, огромный, как Титан,
Наш корабль, уж, тонет.