Сергій Надубов
КОВТОК КОХАННЯ
ПОДИХ ВСЕСВІТУ.
Ніч настала, зірки сяють,
Мерехтять, як світляки.
Між собою розмовляють
Вони, пошепки, віки.
Я підслухав цю розмову,
Про небесне їх життя,
(Хоч не знав іще я мову
Між зіркову до пуття).
Мова їхня, наче пісня,
Дістає глибин душі,
І на неї вона тисне,
Надихає на вірші.
З часом, став я розуміти
Те, що Всесвіт без кінця.
Треба жити і творити,
Щоб не черствіли серця.
Я творив, кохав і вчився
(найчастіше уночі),
З вітряками часто бився,
Добирав сердець ключі.
Моє ж серце розривалось,
Допікав душевний біль.
Все, нарешті, вгамувалось,
Коли я був втратив ціль.
Замахнувся, промахнувся…
Непереливки мені,
Але зразу ж схаменувся
І, вже знову на коні!
Знову Всесвіт відчуваю,
Відчуваю чужий біль.
Доти буде так, я знаю,
Поки маю в житті ціль!
ЛЮБИТЬ ТЕБЯ.
Тебя любить – судьбы награда.
Ну, что ещё мне в жизни надо?
Вдохнуть твой запах, прикоснуться,
С тобой уснуть, с тобой проснуться.
Цветами тело осыпать,
И целовать, и целовать…
Тебя любить и быть любимым –
Пылать огнём неукротимым.
Любовь нас учит не бояться
Взаимным счастьем наслаждаться,
От жизни милости не ждать,
А счастье это умножать!
Нам позавидуют все люди,
Когда любить друг друга будем.
Когда в любовной будем власти,
С ума сойдём от ласк и страсти.
Нас невозможно разделить,
Ведь, нам судьбой дано любить!
ЛЮБИМОЙ.
Здравствуй, милая, я знаю,
Ты давно признанья ждёшь,
Я ж, решительность теряю,
Лишь, ко мне ты подойдёшь.
Начинаю заикаться,
И все путаю слова…
Нелегко мне объясняться,
Я не ловкий, ты права…
Но, ты знаешь, что люблю я!
От того в душе «бардак».
Есть момент для поцелуя,
Я робею, как чудак.
Я стараюсь, бесшабашным,
Даже, где-то смелым быть.
Заблужденьем было страшным
Чувства истинные скрыть.
« Ты дороже всех на свете,
Я одной тобой живу», –
Сколько раз слова я эти
Повторял в ночном бреду.
Я решил через посланье
Чувства выразить свои.
Ты прими мои признанья
В вечной, преданной любви!
ЦЬОГО НЕ МОЖНА ВІДІБРАТЬ
Ще вчора ми дивилися на зорі,
Ще вчора з нами місяць розмовляв.
І ось зима, у нас зима на дворі,
Якої я собі й не уявляв.
Лапатий сніг вчорашній день вкриває,
Що білий аркуш прожите життя,
Та тільки серце, серце пам’ятає...
Ніяк не згаснуть в ньому почуття.
Весна пройшла, а літо не настало.
Розтанув він, цей дивовижний сон.
Нам не судилось... – ти мені сказала,
Це пролунало з вітром в унісон.
З роками біль в душі моїй не згасне,
Бо довго дуже буду пам’ятать
І голос твій, і образ твій прекрасний –
Цього ж не можна в мене відібрать
ТЕБЕ СТВОРИВ Я З ВЛАСНИХ МРІЙ.
Життя моє – життя з надій.
Радів завжди твоїй появі.
Тебе створив я з власних мрій
І поселив в своїй уяві.
За щастя дорого платив,
Бо не зважав я вже на ціну.
Я ненароком полюбив
Із хвиль морських солону піну.
Приспів:
Зірвати визрілі плоди
Мені, я знаю, не судилось.
Хоч я гукав Весну: - Прийди!
Вона занадто запізнилась.
Шукав тебе не міг знайти,
А врода все твоя зростала.
Була невидимою ти,
Поки найкращою не стала.
Мого торкається чола
Твоє волосся, наче хвилі.
Ти ворожити почала…
Скорився я могутній силі.
До себе тягне глибина
Твоїх очей німа безодня.
Хильнув кохання я вина
Тепер на все… на все я згодний!
Приспів:
КРИНИЦЯ В БОРОМЛІ.
В Боромлі криниця стоїть при дорозі,
Росте під парканчиком кінський щавель.
Стара та криниця, але іще в змозі
Людей напувати її «журавель».
Коли проїжджаю тієї криниці,
Завжди, не надовго я там зупинюсь.
Дістану відерко живої водиці,
Її з задоволенням вволю нап’юсь.
Присяду спочити під тінню тополі,
Відчую, як втому знімає земля.
Дивлюся гусей, що пасуться на волі,
І дзьобами пхають у хвіст «журавля».
Хвилинок із десять я так відпочину,
Іще, «на доріжку», водички поп’ю,
Вклонюся криниці і сяду в машину,
Щоб рушити знову в дорогу свою.
ПЛУТОВКА.
Солнце в небе танцевало,
Гонял ветер облака.
Ты на что-то намекала,
«Да» в намёках я искал.
Как всегда, я ошибался,
Видел только яркий цвет.
Я в любви своей признался,
Отвернулась ты в ответ.
Я собрал в кулак всю волю,
Подбородок свой поднял,
Сделал вид, что всем довольный:
Пыль в глаза тебе пускал.
Только скрылась ты из вида,
Отпустил я тормоза
Овладела мной обида
Не сдержавшись, я сказал:
Ты – чертовка, ты – плутовка,
Ты запутала меня.
Обманула очень ловко,
Я не я, уже три дня.
Меня водишь ты по кругу,
Я от счастья далеко.
Быть любимой только другом,
Это, право, нелегко.
ХВОРОБА.
Переді мною з часу мур
І не дістатися до храму.
Навіщо вцілив ти, Амур?
В душі нічого, окрім шраму.
Давно б оговтатись пора,
Та я зізнатися не смію,
Що ти не справжня, ти – мара
І не люблю я, а хворію.
ЩАСТЯ МИТЬ.
В яскравих барвах ти за мить
Кохання вміло намалюєш,
А подих губ моїх відчуєш
І ніжне тіло затремтить.
І ніжне тіло затремтить,
Коли рука моя торкнеться,
В душі твоїй любов озветься,
І все прокинеться, що спить!
І все прокинеться, що спить!
В душі кохання запалає,
Відчуєш, що вона літає
І, вже, де зорі вона мчить.
І, вже, де зорі вона мчить.
І, вже, вертатися не хоче,
Бо Доля їй відкрила очі,
Бо щастя нашого це мить!
КОХАНІЙ.
Це наша ніч, це наші зорі,
Це нам співають солов’ї,
В твоїх очах тону, як в морі,
Я розчиняюся в тобі.
Глибин душі хочу дістатись,
Ключі від серця віднайти,
Щоб більше нам не розлучатись,
А об’єднатись на роки.
Щоб по життю ішли ми разом,
Ішли б удвох, та як одне.
Тоді, я вірю люба й з часом
Кохання наше не мине.
ЧИ ТИ БУДЕШ МОЯ?
Втамую подих, доторкнусь
Твоєї ніжної долоні.
Я весь напружений, чомусь,
І відчуваю стукіт в скронях.
Пірнаю в очі я твої
і в тій безодні потопаю.
Таємні мрії всі твої
Я наперед всі відгадаю.
Ти квітка, вранішня зоря,
Тебе за ангела я маю…
Струнка лебідка ти моя
Кохаю я тебе… кохаю!
СЕБЯ НЕ ОБМАНУТЬ.
Любой богини ты прекрасней,
Стройней, нежнее и милей.
Мне всё опасней и опасней
Бродить среди твоих сетей.
Моим ты сердцем овладела
И я, грешный, признаю,
Не друга я, как ты б хотела,
В тебе я женщину люблю.
Очаровала ты глазами,
Дыханье губ твоих ловлю,
Ты снишься часто мне ночами
И счастлив я, когда я сплю.
Меня волнует твоё тело...
Кто объяснит нам жизни суть?
Я всех обманывал умело,
Себя ж, увы, не обмануть.
ЭТО – ТЫ!
От тебя бежать я должен,
А бегу всегда к тебе.
Что нельзя мне, а что можно
Не пойму я в полусне.
Как тебя в виденьях вижу,
Или вижу наяву,
Как себя я ненавижу!
Сразу, ведь, к тебе бегу.
Я бегу, а ты всё дальше,
Ты всё дальше от меня.
Затерялась правда в фальши,
Твоё сердце, как броня.
Я устал, но не сдаюсь я, -
Жму вперёд во весь опор.
Задыхаюсь от удушья
И с Судьбой веду я спор.
Не моя ты, это ясно,
Не завидна моя роль,
Но, бегу я не напрасно,
Не напрасно терплю боль.
В жизни всё закономерно,
Не бывает «просто так»,
Выбрал путь я этот, верно,
Был мне подан свыше знак.
Сердце – треснуло на части,
А в груди – горит вулкан.
Обезумел я от страсти,
А вокруг меня – туман.
Это верные приметы,
Что на верном я пути,
Ведь, я знаю теперь где ты,
И я знаю, это – Ты!
МОЯ ВЕСНА.
Люблю тебе я, як повітря,
Люблю тебе, як сонце я.
Моя любов, як те суцвіття,
Що ніжні крильця розпрямля.
Та знаю я, що не судилось
Зірвати стиглії плоди,
Весна занадто запізнилась,
Хоч я гукав її: - Прийди!
НАШИ ВСТРЕЧИ.
Когда с тобой встречались,
Хмелели без вина.
Нам звёзды улыбались,
Дарила свет луна.
И соловьиной трелью,
Полнела тишина.
Зелёною пастелью,
Стелилась нам трава.
Светились наши очи,
Ведь, Купидон не спал…
А этот запах ночи
Всегда нас колдовал.
Друг другу свои ласки
Дарили щедро мы,
И в эти дни, как в сказке,
Сбывались наши сны.
ПОЗДНЯЯ ЛЮБОВЬ.
Страсть не выносимая
И огонь в груди,
Ты, моя любимая,
Строго не суди.
Как волна огромная,
Чувства через край,
Ты же не преклонная,
Ты – мой Ад и Рай!
На меня набросила
Цепи – миражи.
Трудно делать в осень
В жизни виражи.
Я любви пил варево,
Только вот не рад,-
Горизонта зарево
Не восход, закат.
Знаю, эта истина
Будет грудь мне жечь.
Закружил в неистовом
Танце меня смерч.
Как взбесилась жизнь моя,
Встала на дыбы,
Не уйти, любимая,
От своей Судьбы.
Свет звезды осенней
Я поймал меж туч,
Здравствуй мой последний
Солнца яркий луч!
ТИ ВІДЧИНИ, КОХАНА, ДВЕРІ.
Ти відчини, кохана, двері,
Під ними я давно стою
І на стіні, як на папері,
Я написав: ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!
Від неба я чекав поради,
Вчинити як, щоб біль вляглась.
Ловив очами зорепади,
Щоб мрія, все ж таки, збулась.
Не вийшла ти, мовчало й небо,
Немов приклеїлись зірки,
Від тебе бігти мені треба,
Чому ж роблю я навпаки?
ЦІНА КОХАННЯ.
Приспів:
У гаю, я кожний ранок стрічав.
Спроквола, з тобою розум втрачав.
Ми були, обоє вже на краю,
Шию я, тому зверну солов’ю.
Соловей, всю нічку оди співав,
Я ж тобі – кохаю мила, казав.
І тоді, здійснилось все і збулось:
Побрались, і тут таке почалось…
(Все тобі, нарешті мила вдалось).
Прийшов до дому, там теща жде:
Де був так довго? Зарплата де?
А жінка збоку: це що за глум,
Чия помада?! Це чий парфум?!
У шлюбі жити – загибель нам,
Невже безглуздо я молодість свою віддам?
Ой, де узявся, той соловей,
Себе мордує і людей?
Приспів
Я у неділю, раненько встав,
Свою рушницю, й патрони взяв.
На полювання, хотів піти
Подалі з дому, та суєти.
Та на порозі, теща стоять:
Ти що задумав мою дочку покинуть зять?
Свою свободу, тоді ти продав,
Коли – кохаю – їй сказав.
Приспів
